горбатий
ГОРБА́ТИЙ, а, е.
1. Який має горб, горби; вкритий горбами (у 1 знач.).
Відтоді, як передові частини перейшли кордон і зникли за горбатими висотами чужої землі, минуло вже кілька днів (О. Гончар);
Голубенькі дими над хатами повисли – не ворушаться, наче не течуть угору з рівних чорних димарів над горбатими білими стріхами (М. Малиновська);
І як задніпровську даль не стиснуто обручем обрію, так і горбаті поля стеляться в безмежжя (Є. Гуцало);
// У вигляді горбика, з горбиком; вигнутий горбом.
Ніс [у діда] здоровий, горбатий, лоб високий, переписаний трьома зморшками (Панас Мирний);
Зінькові виразно видно було її високе, як і в діда, чоло, мов намальовану чорну брову і маленький, ледве-ледве горбатий носик (Б. Грінченко);
Кудрейко встиг помітити широчезні крила й горбатий, хижий дзьоб шуліки (О. Донченко).
2. З горбом (у 2 знач.).
Іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий, як сова (І. Франко);
Двері одразу ж відчинилися, в імлистому квадраті світла з'явилася низенька постать горбатої баби (О. Бердник);
Там, де вчора зеленіли луги, метушилися люди, іржали коні, стояли горбаті верблюди (Б. Лепкий);
// у знач. ім. горба́тий, того, ч.; горба́та, тої, ж. Людина, яка має горб.
Горбатого могила виправить (приказка);
На порозі з'явилась .. безглузда постать горбатої (В. Винниченко).
◇ Притуля́ти / притули́ти горба́того до стіни́ див. притуля́ти;
(1) Як горба́тий до стіни́, зі сл. приставати, тулитися, притулитися і т. ін., ірон. – уживається для повного заперечення змісту зазначеного слова; зовсім не (приставати, тулитися і т. ін.).
Пристав, як горбатий до стіни (прислів'я);
Він [Миля] часто казав приказки, які не стосувалися ні до чого. Скаже, а воно тулиться, як горбатий до стіни (Ю. Мушкетик).
Словник української мови (СУМ-20)