грамотій
ГРАМОТІ́Й, я́, ч.
1. розм. Письменна, грамотна людина.
Ходила [мати] прохати сусіднього хлопця, щоб листа написав синові – грамотія дома не застала (С. Васильченко);
// Освічена людина.
Твори українські на Москві часто дивували грамотіїв, дивували і своєю мовою, якої там не всі розуміли, дивували і змістом, бо вони давали багато новин (І. Огієнко);
Йому добре говорити: грамотій, а я школи й не нюхав (Б. Харчук).
2. ірон. Той, хто вважає себе грамотним, вдає із себе освічену людину.
Усі такі грамотії зібралися, що більше хрестика нічого не утнуть (М. Стельмах);
Мені відлягло з лівого боку, але підперло з правого: грамотій, не міг у книжку зазирнути. – І з комами в тебе не все гаразд, – знову дорікнула вчителька (А. Михайленко).
Словник української мови (СУМ-20)