кирпа
КИ́РПА, и, ж., фам.
1. Короткий, задертий догори ніс.
Хома зараз тут свою кирпу тиць! (бо він у нас кирпатий на всю околицю) (Ганна Барвінок);
I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася лускою (М. Стельмах);
Він .. навіть за собор наш заступився, дав браконьєрам по кирпі (О. Гончар).
2. Про людину з таким носом.
Звичайним на ній [завідувачці кухні] було простеньке вбрання, дешевий матеріал у крапочку й фасон. Сміхотворною була кирпа (Олекса Ізарський);
Вагаюся, як його назвати? – Простіше простого! Кирпою! Чому? Ніс у нього такий, з якого б богомази могли змальовувати Спаса (Г. Колісник).
3. перен. Про смерть.
Ні, голубе! Вже не таким тузам Кабаки кирпа втерла! Вже Бонапарт.., Да і того на дно до пекла вперла! (П. Гулак-Артемовський).
◇ Води́ти / поводи́ти за ніс (за но́са, рідко за ки́рпу) див. води́ти;
Гну́ти (де́рти, задира́ти) / загну́ти (заде́рти) ки́рпу (но́са, ніс) див. гну́ти;
(1) Ки́рпа вго́ру у кого і без дод. – хто-небудь тримається з погордою, зарозуміло, зверхньо дивиться на кого-небудь.
Посесор, вважаючи на себе як на пана, задер вгору кирпу проти попа (І. Нечуй-Левицький);
Тепер, бачиш, у багачі він лізе, кирпа вгору й вітатися не хоче (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)