киш
КИШ, виг.
Покрик, яким відганяють свійську птицю, птахів.
– Киш, проклята! Де це понабирались у хаті кури? (І. Нечуй-Левицький);
– О! Вже кульгає... – кряче було стара качка своїм каченятам. – Киш у ситняк! (О. Довженко);
Дід Мусій розгнівався. – Киш, пустуни кляті! – Горобці не злякалися (Н. Рибак);
// перен. Покрик, яким відганяють від себе, примушують іти геть людей.
[Паляничка:] Не заважайте працювати! Киш, Харитю, хоч ти не досаждай! (М. Чабанівський);
Тітка Софія .. говорила нам, хлопцям: “Ану, горобці-бешкетники, киш на урок!” (І. Кирій);
Тут з'явилась матiнка i зауважила з усмiшкою: – Ото розвели вiче, що старе, що мале! Ану киш на двiр (Ю. Логвин).
Словник української мови (СУМ-20)