клечання
КЛЕ́ЧАННЯ, я, с.
1. етн. Гілки з листям, якими на Зелені свята прикрашають хату, двір.
Діждалися, Уквітчали [батько і Ярина] хату І любистком, і клечанням (Т. Шевченко);
Наталка ламала клечання і обвішувала ним коні (І. Багряний);
* Образно. Євдоким через пліт поглядає на свій город, де вже рясно, і синьо, і біло цвіте картопля, дрімає рожевий, з підмальованими щоками мак, і оживають у золотому клечанні похилі соняшники (М. Стельмах);
* У порівн. Немов клечанням, листям тютюновим Заквітчані всі хати і двори (П. Воронько);
– Це ж сьогодні Зелена неділя, – промовив Данько, замріявшись. – Скільки того клечання понатягають хлопці з лісу!.. (О. Гончар).
2. поет. Зелена рослинність, зелень.
Велів [цар] тут зараз прибирати Світлиці, сіни, двір мести; Клечання по двору саджати (І. Котляревський);
Старовинний побут, старосвітське життя всюди вплітається в поетичну тканину греко-римської легенди. Двір царя Латина, обсаджений клечанням, світлиці, пооббивані шпалерами, заслані килимами (М. Зеров);
Земля вдягла рясне убрання, В клечанні села й городи (С. Крижанівський).
Словник української мови (СУМ-20)