копито
КОПИТО́ див. копи́то.
КОПИ́ТО, а, рідше КОПИТО́, а́, с.
1. Рогове утворення на кінцях пальців деяких ссавців (звичайно коня).
Ой у полі жито Копитами збито (з народної пісні);
Ведуть коня вороного, Розбиті копита... А на йому [ньому] сіделечко вкрито (Т. Шевченко);
Б'ють копита рівно, дзвінко, Вершники рушають (Т. Масенко);
Щілина була вузька й глибока, і десь внизу, між камінням, кінь намертво застряв копитом (В. Близнець);
Кожен камінь на цій землі политий козачою і ворожою кров'ю, кожна п'ядь пам'ятає копито козацького коня (Р. Іваничук).
2. діал. Копил (див. копи́л¹ 1).
Коли сь [ти є] швець, пильнуй свого копита (Номис);
Господар дратвою обтягував на копиті нового чобота (Я. Качура).
◇ [Аж] рва́ти [нога́ми (копи́та́ми)] зе́млю див. рва́ти;
Бра́ти / взя́ти з копи́та див. бра́ти;
Відки́нути / відкида́ти но́ги (вульг., жарт. копи́та, ра́тиці і т. ін.), див. відкида́ти;
(1) З копи́та́ (з копи́т):
а) відразу, галопом (рушити) (про коней).
Коні невдоволено крутнули головами, шарпнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи густу куряву (М. Коцюбинський);
Вороний з копита рвонув у галоп, і по шляху тільки дим-пилюга клубком послалася за вітром (Іван Ле);
Вийшли на двір. Сіли в бричку .. Проць верескнув. Кобили хвости – вгору, і з копита – в провулок!.. (В. Бабляк);
б) зразу ж, не готуючись (про людину).
– Почекайте, він так із копита не може. Йому треба подумати (І. Микитенко).
Словник української мови (СУМ-20)