кукурікати
КУКУРІ́КАТИ, кукурі́каю, кукурі́каєш і рідко кукурі́чу, кукурі́чеш, недок.
1. тільки 3 ос. Видавати звуки “кукуріку” (про півня).
Ану вставай, чоловіче, третій півень кукуріче (прислів'я);
Вражий півень, як живий – тільки не дзюбне! Прокинусь – в уха кукурікає (Марко Вовчок);
А з-за села, із-за Тясмину розголосо кукурікали півні. (Т. Осьмачка);
Кукурікає півень, злетівши на паркан, нагадуючи людям, що пора вставати (В. Минко);
В Філаретовім пташнику витягує шию, тріпоче крильми і голосисте кукурікає півень (В. Дрозд).
2. перен. Говорити або робити щось поперед інших.
– Без тебе знаєм, – кукурікав Хома, одпихаючи Йоньку назад (Григорій Тютюнник).
3. перен., розм. Не маючи іншого виходу, перебувати десь, очікуючи кращих обставин, умов.
Одного разу вівчарками зацькував [Густав Софію], на кам'яну бабу загнав – мусила з годину там кукурікати... (О. Гончар);
Рольф за давньою звичкою мерщій поставив носок чобота у щілинку між дверима й порогом. А то ще роздумає й хряпне дверима перед самісіньким носом. Кукурікай тоді (П. Загребельний);
– Дякуйте моїй м'якосердечності, Грак, що взяв я вас на поруки. Кукурікали б ви там... (О. Чорногуз);
* Образно. Довкола мене кружляла паніка, схожа на пігмея в масці, махала руками й дико кукурікала (Любко Дереш).
Словник української мови (СУМ-20)