луг
ЛУГ¹, у, ч.
1. Поросла травою й кущами лука, використовувана як пасовисько та сіножать.
Унизу по лугах річка синя тяглась (Панас Мирний);
На лузі по цей бік річки стояло, розташувавшись понад річкою, багато возів польського обозу (А. Кащенко);
Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до річки (В. Малик).
2. заст. Низина, поросла лісом.
Сяде [Перебендя] собі, заспіває: “Ой не шуми, луже!” (Т. Шевченко);
Ой, хто в лузі – озовися, Ой, хто в полі – одкликнися! (Я. Щоголів);
Регочуть трави – злива йде. Піднявши кухлики і глеки, П'яніє луг, шумить, гуде Опісля в'яленої спеки (П. Воронько).
◇ (1) Той (хто) у луг, [а] той (хто) у плуг – безладно (про незлагоджені, неузгоджені дії).
– Десять душ вас та й ті не знайдуть одної думки. Той у луг, а той у плуг. У нас по кількасот народу, а й то в усіх одна думка... (Г. Хоткевич).
ЛУГ², у, ч.
1. Гідроксид натрію, калію та інших лужних металів.
У побуті гідроксид натрію також називають їдким лугом або їдким натром (з навч. літ.).
2. розм. Водний настій попелу, використовуваний для прання, миття тощо.
В суботу ввечері Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась і ждала, поки поснуть хазяїни (І. Нечуй-Левицький);
На ніч змила [Маланка] Гафійці голову лугом (М. Коцюбинський);
Зайшла [Орися] в хату, щоб набрати лугу для прання (Григорій Тютюнник);
Радіон сидів на своїй половині і злився на Фроську. А вона звечора змила лугом голову (Б. Харчук).
Словник української мови (СУМ-20)