лущити
ЛУ́ЩИТИ, щу, щиш, недок., що.
1. Обчищати від шкаралупи, лушпиння і т. ін.; лузати (у 2 знач.).
Я йому незабаром за поміч стала: .. й мак ріжу, і квасольку лущу (Ганна Барвінок);
Він любив лущити квасолю, вистрелюючи із сухих стручків чорно-біло-рожеві перламутрові квасолини (В. Дрозд);
Вийшовши сліпим на пенсію, старий любив лущити кукурудзу (В. Шкляр);
Луциха, на щастя, .. була вдома, лущила горох, як по-місцевому звали також квасолю (В. Лис).
2. перен., фам. Сильно бити.
Піймав і давай лущити йому боки києм (Сл. Б. Грінченка);
Стала Кобила – ні з міста [місця], Бо вона дуже була норовиста. Я її пужалном лущу (Я. Щоголів);
Офіцер в карти грає, п'є шампан і лущить морду Голопупенка (У. Самчук);
// рідко. Вбивати.
Пан Цибульський любив пополювать, було .. качок настріля; коли нема диких, то з досади і свійських лущить (О. Стороженко);
Опинившись на фронтi, хлопець показав себе. Як барсукiв, лущив тих мишастих [ворогів] по Воронезьких лiсах (О. Гончар).
3. з кого, фам., рідко. Те саме, що лупи́ти 3.
– Їм [панам] що?.. Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики та й ні гадки! (Панас Мирний).
4. с. г. Розпушувати верхній шар ґрунту після збирання врожаю.
Лущити ґрунт треба відразу ж після збирання врожаю (з навч. літ.);
Трактор лущив стерню і мовчазне, чорноземне бажання жити вкупі з спогадами про Диво притлумлювало гіркоту (Є. Пашковський).
Словник української мови (СУМ-20)