метляти
МЕТЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок.
1. що, чим. Гойдати щось або чимось (про вітер, бурю і т. ін.).
Вітер сердито метляв на всі боки сухі кущі (А. Хорунжий);
Сафрон, метляючи полами довгого поношеного піджака, широкою розхитаною ходою поспішав на хутір (М. Стельмах);
Вітер шелестів житами, метляв хустиною білою на дівчині (А. Головко);
Буря метляла розпатланим волоссям, шпурляла в обличчя мокрим колючим снігом (О. Донченко);
// безос. Про сильне розгойдування під час дуже швидкого руху.
Ще поїзд ішов повним ходом, від якого задню теплушку метляло в боки, як чабанського батога, а вже всі були на ногах, стояли біля дверей (Іван Ле);
// чим. Ритмічно рухати із сторони в сторону; гойдати, махати.
Супроти Петра примостилася на голоблях від бочки з водою білява дівчина, безжурно метляє босими ногами та, як синиця, щебече щось (І. Волошин);
Здивовано побачив [господар], як в'ється Мурза [собака] навколо невідомого чоловіка, як метляє хвостом і скиглить від радісного хвилювання (З. Тулуб).
2. рідко. Часто міняти напрямок руху.
Словник української мови (СУМ-20)