молодець
МОЛОДЕ́ЦЬ, дця́, ч.
1. Молода неодружена людина; парубок.
Ой удовець не молодець: всі норови знає, – ой він твоє біле личко із своїм зрівняє (Сл. Б. Грінченка);
– Писанка [Марія]. Та ще дітей немає ж, – як дівка. Ну, а Тихін же хворіє, от і найшла собі молодця (А. Головко);
* Образно. – Місяцю-молодче, в мене краса дівоча, а в тебе – парубоча. Не дай свій вік здівувати та милування не зазнати, приверни його, Юрка, до мене... (М. Стельмах);
* У порівн. – Бачиш, вуйку, танцюєш, як двадцятилітній молодець, а ти вже себе в діди записав (О. Маковей).
2. у знач. ім. моло́дець; мн. моло́дці, нар.-поет. Статна здорова молода людина міцного складу, бравого вигляду.
Старший староста і каже: – Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці (Г. Квітка-Основ'яненко);
Жила та була собі на селі вдова старенька, а в тої вдови старенької та був собі син удалець, молодий молодець... (Остап Вишня);
А ще б краще ви зробили, Якби замість старого Та обрали молодого Завзятого молодця, Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка (Т. Шевченко);
Дивляться наші на тії намальовані дива, доходять уже до дзвіниці, аж слухають – за оградою щось гуде, стугонить .. і музики грають. – Се, – каже ченчик, .. – се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють (П. Куліш);
* У порівн. Підлабузнивсь до Горлиці Горобець, Наче справді запорозький молодець (Л. Глібов).
3. у знач. присудка, розм. Уживається для висловлення похвали людині за відмінну роботу або за її позитивні якості.
– Молодець, Івась, молодець! – вихваляють батьки. – Змалку призвичайся свого захищати! (Панас Мирний);
Михасеву статтю прочитав редактор і сказав – молодець! Від похвали він не чув під ногами землі (С. Чорнобривець).
4. розм. Те саме, що моло́дчик 2.
Що й казать, на божому світі усього досхочу – не бракує теж і молодців-брехунів (Марко Вовчок);
Від таких молодців можна всього чекати. В них інколи трапляються і свинцеві кастети (М. Руденко).
Словник української мови (СУМ-20)