наверху
НАВЕРХУ́, присл.
1. У верхній частині чого-небудь.
Сидить [син] аж наверху, біліє чубчиком і щось клепає (О. Гончар);
// На поверхні чого-небудь.
Він розуміє, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху піна, але під нею мусить в келиху грати чисте вино (М. Коцюбинський);
// На верхньому поверсі будинку.
Наверху в залі ще було видно, а чим нижче він спускався плутаними східцями, тим більше темніло (О. Гончар);
// перен., розм. В організації, що стоїть вище в адміністративному відношенні.
Про це знають наверху.
2. розм. Вгорі, у височині.
Наверху чути рев мотора.
Словник української мови (СУМ-20)