нагинати
НАГИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАГНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., що.
1. Згинаючи, змінювати пряме положення когось або чогось.
Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю (Т. Шевченко);
– Добрий врожай цього літа на вишні .. – А ти б нарвав собі, – сказала Віра, нагинаючи рясну гілку (А. Шиян);
Тоня, впiймавши його, надавила, стала нагинати у воду, як хлопчака, що не хоче купатись (О. Гончар);
Щоб нагнути [ведмедеві] деревце додолу, бо інакше не можна обірвати ягід, – треба добре пововтузитись (В. Гжицький);
* Образно. Несказанна, невимовна туга давить її [Явдоху] за душу, щипає за серце, хилить-нагинає до самої землі (Панас Мирний);
// Схиляти (про голову).
[Печариця:] Ну кланяйся. Бере [Грицька за в'язи й нагина голову]. Ти ж мужицюга, не знаєш, як люди поводяться (Панас Мирний);
– Сонька? – перепитала молодичка й так нагнула голову, що її підборіддя стало потрійне (Є. Гуцало).
2. перен. Змінювати орієнтири, навертати до чогось.
[Руфін:] Люцій умів себе примусити до того, до чого я себе не міг нагнути (Леся Українка);
Він хоче контролювати навіть закони природи і нагинати їх по своїй волі і уподобі (Б. Лепкий);
Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих струн? (М. Стельмах);
Хто ж не кориться – ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов (П. Загребельний).
Словник української мови (СУМ-20)