напувати
НАПУВА́ТИ, а́ю, а́єш і НАПО́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., НАПОЇ́ТИ, ою́, о́їш, док., кого, що.
1. Давати комусь пити, напитися чого-небудь.
Малі хлопці стовпились біля криниці, коней напувають (Леся Українка);
Мирослава напувала Лукерку Василівну чаєм (І. Сенченко);
В тім потоці напоювали пастухи худобу (Л. Мартович);
На берег поведе [наймичка] Козу з козяточком сердешним І попасти і напоїть (Т. Шевченко);
– Ти, дівко, той, піди, мабуть, напій коня... (П. Панч);
* Образно. Лягло костьми [кістьми] Людей муштрованих чимало. А сльоз [сліз], а крові? напоїть Всіх імператорів би стало (Т. Шевченко);
// Частуючи, давати пити спиртні напої.
Давидів кривдник напував сільських суддів горілкою, давав, де треба, хабарів (Б. Грінченко);
– До того дійшов був, що всякий непотріб напував, загощав, щоб тільки слави добути (О. Гончар);
Побавився Іван в місті добре. Трактував і напоював знайомих ще ліпше (В. Стефаник);
Напоїв [Грицько] Андрія самогоном (В. Сосюра).
2. що, перен. Наповнювати, насичувати що-небудь чимсь (звуками, запахами і т. ін.).
На луці розстилались [квітки] чудовим цвітним килимом, напували пахощами повітря (Панас Мирний);
Змішалися клени з ясенами, калина з ліщиною, дуби з соснами, напоюючи повітря ароматом (Олесь Досвітній);
Думає поле глибокую думу, Спокоєм душу свою напуває (О. Олесь);
– Я був наче п'яний од духу дикого полину, що залляв скелі і напоїв повітря своїм диханням (М. Коцюбинський).
3. що, перен. Зрошувати, насичувати що-небудь вологою.
Хмари мусять землю напувати, Зволожувати ниву для сівби (Л. Первомайський);
Крутить турбіни дніпрова вода, й .. скрізь напуває зелені лани (Н. Забіла);
Пішов такий дощ, що напоїв усю землю (М. Стельмах).
◇ (1) Напої́ти до поло́ження [самі́сіньких] риз – довести кого-небудь до дуже сильного сп'яніння.
Вважають [заможні міщани] гріхом не покласти певним способом куті на стіл і майже на кожний день року мають такі обов'язкові обряди двовірного походження, аж до обов'язку напоїти на поминках дяка до положення риз (М. Драгоманов).
Словник української мови (СУМ-20)