обважнілий
ОБВАЖНІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. до обважні́ти.
Кропива, обважніла насінням, немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах (М. Коцюбинський);
Одна гілка простяглась аж до шибок, обважніла від плоду, налитого смачним соком (А. Шиян);
* Образно. Ми уже стоїмо на порі, як достиглі плоди, як дерева набряклого саду, обважнілі від дум (Л. Первомайський).
2. у знач. прикм. Який збільшився у вазі або набрав додаткової ваги.
Потерті ноги нестерпно щемлять від соляної ропи. Штани, шинеля – все вже мокре, обважніле (О. Гончар);
// Який прогнувся, обвис і т. ін. під вагою чого-небудь.
Вони [яблука] тулилися на гілках так густо, що обважніле дерево аж гнулося під золотистою вагою до землі (М. Чабанівський);
Під ногами шурхотів сніг і тихо шепотілися вгорі своїми обважнілими вітами сосни (Ю. Збанацький);
// Важкий, неповороткий через зрослу вагу (про людину, живу істоту).
Обважнілі качки та гуси купами снігу біліють по бур'янах (О. Гончар);
– Сто карбованців або й двісті!.. – крикнув Балабуха й скочив з стільця, невважаючи на свою постать, вже зовсім обважнілу (І. Нечуй-Левицький).
3. у знач. прикм. Який втратив здатність нормально рухатися, діяти, триматися (від утоми, болю, травми, сп'яніння і т. ін.).
Сон дивний, мов у гарячці! Я безсилий, обважнілий (Леся Українка);
Її закриті очі і зблідле обличчя та обважніле тіло казали мені, що вона була нежива (Олесь Досвітній);
Генерал опустив обважнілі повіки і задумався (Н. Рибак);
// Уповільнений, млявий (про ходу, рух і т. ін.).
Сагайдачний рушив на корму повільною, обважнілою ходою (З. Тулуб).
Словник української мови (СУМ-20)