обітниця
ОБІ́ТНИЦЯ, і, ж.
Обіцянка, зобов'язання, перев. релігійного характеру; обіт.
Але ж ви .. дали обітницю в монастирі (І. Нечуй-Левицький);
[Долорес:] В монастирі з уставом найсуворішим я буду черницею. Обітницю мовчання, і посту, й бичування дам я Богу (Леся Українка);
// Узагалі обіцянка, клятва.
Ми їхали два тижні, і я дав обітницю не голитися аж поки не приїду (В. Собко);
Де ті очі, в яких вона неохоче читала обітницю вірності і не дочитувала до кінця... (Л. Первомайський).
△ (1) Ві́чні обі́тниці (обі́ти), церк. – найвищий ступінь чернецтва та обряд прийняття його.
Словник української мови (СУМ-20)