отупілий
ОТУПІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. до отупі́ти.
Вони стали на ґанку, з жалем дивлячись, як горда нескорена сила ішла під багнетом байдужого, отупілого на людських стражданнях тюремника (М. Стельмах);
Клоччям летять погони в розжалуваних, отупілих в своїй заскорузлості полковників (О. Гончар);
// у знач. прикм.
Отупілі солдафони, есесівці .. перестали набридати Дмитрові (В. Козаченко);
Весь день вона блукала, як сновида, якась отупіла і байдужа (А. Дімаров).
2. у знач. прикм. Який виражає тупість, отупіння.
Від очей Таубенфельда не сховались загнані, отупілі очі [людей], зігнуті в нелюдській втомі спини, кволі помахи лопат (Ю. Бедзик);
Вискочили .. три здоровила з виразом безмежного очманіння на їх отупілих обличчях (І. Багряний).
Словник української мови (СУМ-20)