пеньок
ПЕНЬО́К, нька́, ч.
1. Те саме, що пень 1.
Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева, і круг його зрубане дерев'я і пеньки свіжі (Марко Вовчок);
Ще вчора, видно, було тут дерево, гуло віттям на вітрі, а зараз лише пеньок, з прожилками-кільцями відкладених літ (О. Гончар);
– Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті! – закричить на остатку Мирон та й затихне... (Панас Мирний);
[Платон Гаврилович:] Мабуть, як умреш ти, Федоре, то не скаже вже душа, що в пеньку жила (С. Васильченко).
2. розм. Нижня частина зуба, що викришився, зламався і т. ін.; залишок зіпсованого зуба.
Навіть старі приймали [брали] участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів (М. Коцюбинський);
Недовірливо посміхнувся Гичка, показуючи пеньки почорнілих зубів (С. Добровольський).
3. перев. мн. Відростки на тілі птаха, з яких росте пір'я.
Обскубувати птицю починають з шийки .. Пеньки вискубують за допомогою ножа (з наук.-попул. літ.).
◇ (1) До пенька́ (д) див. пень;
(2) Пеньо́к (пень) з очи́ма, грубо, фам. – нетямущий, безтолковий, дурнуватий.
– Що ж ти, старий пеньок з очима, і далі мене не зрозумів. Репетував багато, а що й до чого – ніяк не збагнеш (із журн.);
Сиді́ти ка́менем (пенько́м, кря́чкою і т. ін.) див. сиді́ти;
Стоя́ти (сиді́ти) як пень (пеньо́к); Стоя́ти (сиді́ти) пенько́м див. стоя́ти;
(3) Чо́ртів пеньо́к, лайл. – уживається для вираження незадоволення ким-небудь.
– Ти що? – витягнув шию Плачинда. – Ти як, чортів пеньок, говориш з господарем! (М. Стельмах);
(4) Як пеньо́к (д) див. пень.
Словник української мови (СУМ-20)