побрести
ПОБРЕСТИ́, еду́, еде́ш; мин. ч. побрі́в, брела́, ло́; наказ. сп. побреди́; док.
1. Повільно піти.
Молодиця устала, побрела шляхом за ліс і вернулася з невеличким клунком за плечима (Панас Мирний);
Василько торкнув коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели по глибокому снігу (М. Коцюбинський);
Денис закинув рушницю на плече і .. побрів до підвід (Григорій Тютюнник);
Він вийшов на тиху надвечірню вулицю й побрів по ній навмання (Л. Дмитерко).
2. через що, чим. Піти вбрід, почати перебродити (річку, струмок, болото і т. ін.).
Скинула [Гаїнка] черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течійку (Б. Грінченко);
Тепер я зненацька дістав можливість знову брести по болоту, і я побрів (М. Хвильовий);
Марія побрела струмочком, хлюпаючи чобітьми по воді (Ю. Смолич);
* Образно. Побрів [я] один через минуле, Через сімсот далеких літ (А. Малишко);
Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі. (М. Хвильовий).
Словник української мови (СУМ-20)