побрести
ПОБРЕСТИ́, еду́, еде́ш; мин. ч. побрі́в, брела́, ло́; наказ. сп. побреди́; док.
1. Повільно піти.
Молодиця устала, побрела шляхом за ліс і вернулася з невеличким клунком за плечима (Мирний, І, 1954, 167);
Антів кінь постояв якусь хвилину біля натовпу, понюхав землю і побрів, кіщавий, немічний, серед в’ялих трав (Скл., Святослав, 1959, 22);
Денис закинув рушницю на плече і.. побрів до підвід (Тют., Вир, 1964, 139);
Він вийшов на тиху надвечірню вулицю й побрів по ній навмання (Дмит., Розлука, 1957, 262).
2. через що, чим. Піти вбрід, почати перебродити (річку, струмок, болото і т. ін.).
Скинула [Гаїнка] черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течійку (Гр., II, 1963, 376);
Марія побрела струмочком, хлюпаючи чобітьми по воді (Смолич, Ми разом.., 1950, 67);
*Образно. Побрів [я] один через минуле, Через сімсот далеких літ (Мал., Звенигора, 1959, 158).
Словник української мови (СУМ-11)