повівати
ПОВІВА́ТИ, а́є, недок.
1. Віяти злегка або час від часу (про вітер).
Заспіваю, – море грає, Вітер повіває, Степ чорніє (Т. Шевченко);
У цій просторій палаті .. двері й вікна розчинені, крізь них повіває свіжий вітер з Дніпра (С. Скляренко);
// Розноситися, ширитися в повітрі.
Густий запах пізніх гречок і сухої стерні повівав з поля (М. Коцюбинський);
В повітрі повівала прохолода (Олесь Досвітній);
* Образно. – Мовчали [співрозмовники], наче слухали, як на них звідусюди повіває сива давнина (В. Кучер).
2. безос., чим. Обдавати подувом (пахощів, прохолоди і т. ін.).
Над водою вставав туман і повівало холодком (С. Васильченко);
– Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати – Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку (Борис Тен, пер. з тв. Гомера);
// Свідчити про наближення, швидке настання чого-небудь.
Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва (П. Грабовський);
// перен. Віддавати чим-небудь; поширюватися.
Спокоєм, мирною жнив'яною тишею повівало з навколишніх ланів (В. Козаченко).
3. рідко. Розвіватися, маяти.
З непогамованою .. охотою гуляли вони. Їх одежа й хустки аж повівали в кружанні (О. Кобилянська);
// чим. Махати чим-небудь.
То, вдершись на скалу, камінчик [дівка] кине В наш монастир, платочком повіва (І. Франко);
Губернатор тримав у руці віяло з великих орлячих сірих крил і повівав ним собі на довгі сиві вуса, що поважно коливались... (Олесь Досвітній).
(1) Хо́лодом повіва́є від кого – хто-небудь дуже стримано поводиться з кимсь, неприязно ставиться до когось.
Від робітників холодом повівало на Шафороста (Яків Баш).
Словник української мови (СУМ-20)