погонич
ПОГО́НИЧ, а, ч.
1. Той, хто поганяє, супроводжує запряжених або нав'ючених тварин (коней, волів і т. ін.).
Запрягли [запорожці] коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двору (П. Куліш);
Солдати, їздові, погоничі верблюдів і козаки – всі разом кинулися до теплих хвиль [моря] (З. Тулуб);
* Образно. – Не дуже я приємний для ледарів погонич, Але й мені замало приємності від них (М. Бажан);
// Те саме, що візни́к 1.
Він усе штовхав погонича кулаком у спину, .. як тільки фаетон нахилявся набік (І. Нечуй-Левицький);
Екіпаж прискорив хід і був би викинув своїх їздців, якби погонич раптом не стримав гарячих коней (Я. Качура).
2. Той, хто супроводжує худобу, коней, коли їх переганяють куди-небудь.
Словник української мови (СУМ-20)