погорілий
ПОГОРІ́ЛИЙ, а, е.
Дієпр. акт. до погорі́ти;
// у знач. прикм.
Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок погорілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялось вороння (М. Коцюбинський);
Грибовський .. подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного ходу до школи (О. Довженко);
Сашко .. глибоко зневажав погорілого поміщика Золотарьова – як акулу капіталу (Ю. Смолич);
// у знач. ім. погорі́лий, лого, ч.; погорі́ла, лої, ж. Те саме, що погорі́лець.
Побачить [Оксана] старця, каліку або погорілого, вже вона усе покине – зараз до нього, розпитує (Г. Квітка-Основ'яненко);
Забрала я погорілу до себе жити (Є. Кравченко).
Словник української мови (СУМ-20)