погорілий
ПОГОРІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до погорі́ти;
// У знач. прикм.
Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок погорілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялось вороння (Коцюб., II, 1955, 7);
Грибовський.. подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного ходу до школи (Довж., І, 1958, 371);
Сашко.. глибоко зневажав погорілого поміщика Золотарьова — як акулу капіталу (Смолич, V, 1959, 40);
// у знач. ім. погорі́лий, лого, ч.; погорі́ла, лої, ж. Те саме, що погорі́лець.
Побачить [Оксана] старця, каліку або погорілого, вже вона усе покине — зараз до нього, розпитує (Кв.-Осн., II, 1956, 424);
Забрала я погорілу до себе жити (Є. Кравч., Бувальщина, 1961, 62).
Словник української мови (СУМ-11)