посланець
ПОСЛА́НЕЦЬ див. послане́ць.
ПОСЛАНЕ́ЦЬ, нця́, рідко ПОСЛА́НЕЦЬ, нця, ч.
Особа, яку посилають з яким-небудь терміновим дорученням, повідомленням і т. ін.; гонець.
[Тхориха:] Раз увечері прибігає до нас від Храпка посланець (Панас Мирний);
Аж скипів Бертольд, почувши Гордовитую відмову, До поета посилає Посланців тих самих знову (Леся Українка);
Допомоги все немає. Стало ясно – не доїхали посланці до штабу, не проскочили крізь вороже оточення (О. Донченко);
* Образно. Два посланці Країни Рад – міжпланетні автоматичні станції “Венера-5” і “Венера-6” тримають курс до “ранкової зірки” (з газ.);
// Представник держави, посланий в іншу державу з якою-небудь дипломатичною місією.
Посланець цивілізованої Франції був зодягнутий з виключною, французькою, елеганцією [елегантністю] (Ю. Смолич);
// Делегат з'їзду, конгресу і т. ін.
– Флоту і в нас нема, – пояснив херсонський посланець. – Всі, які були, судна ті ж таки грабіжники заграбували [пограбували], погнали за море з народним добром (О. Гончар);
// Представник свого народу у найвищому органі влади.
В. Чорновіл став справжнім посланцем свого народу в українському парламенті (з газ.);
// Виходець з іншого середовища, представник іншого народу, що є носієм найхарактерніших ознак та властивостей його.
Тут радянських бійців бачили вперше і дивилися на них, як на посланців з іншого, незнайомого світу (О. Гончар);
// Виразник і ревний поборник чого-небудь.
Славу твою, Києве, несли в віках стародавні і вічні кобзарі, світлі посланці народної правди і мудрості (О. Корнійчук);
У високому палаці над Віслою – варшав'яни відтоді називають його Палацом Миру – ще не раз лунали схвильовані голоси посланців дружби (С. Журахович);
// перен., поет. Провісник чого-небудь.
Перший посланець осені промчав по галицькій землі і золотими факелами позначив кордони володінь своєї господині (М. Ю. Тарновський).
Словник української мови (СУМ-20)