прудко
ПРУ́ДКО, присл.
1. Присл. до прудки́й.
Робота йшла прудко (І. Франко);
Дівчина .. висмикнула свою руку і стрибнула від нього так прудко, що її накрохмалена спідниця аж залопотіла (М. Коцюбинський);
Прудко бігав Олекса. Ніхто в Ніхто в Печеніжині не міг його догнати (Г. Хоткевич);
Шарпнули двері – і Саранчук прудко, як білка, мотнувсь по гвинтових сходах на дзвіницю (А. Головко);
Пішов Кирик до панотця. Побіг швидко, прудко (із журн.);
Еней наш плив хоть дуже прудко, Та вже ж він плавав не деньок (І. Котляревський);
Прудко біжить та річка .. до самої луки зеленої, – по луці вже тихо і широко розливається (Марко Вовчок);
Течія прудко несла човна поміж низьких, зарослих очеретом та ситняком берегів, прудко, так прудко, що обоє стернових .. ледве вправлялися кермувати (Ю. Мушкетик);
[Звізденко:] Стріляв і я колись .. Дика качка летить прудко, але поціляв (І. Микитенко);
Чутка про все це прудко поширилася по депо (І. Сенченко);
[Гострохвостий:] Та повертайся, Педоре, так прудко, як я! Насилу волоче ноги! (І. Нечуй-Левицький).
2. рідко. Скоро, швидко.
День такий .. коротенький, прудко вечір наступав, й у хатці темно робиться (Марко Вовчок);
Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години (М. Зеров).
Словник української мови (СУМ-20)