рипучий
РИПУ́ЧИЙ, а, е.
1. Який рипить, видає рип (див. рип¹).
Це чує [Христя] – скрипнули двері, щось рипучими чобітьми пройшлося сіньми і назад вертає (Панас Мирний);
Майстер, схилившись на рипучий стіл, підписував наряди (О. Донченко).
2. розм. Різкий, неприємний (про голос, звук).
Голос, бачите, в неї був рипучий, захриплий, густий, – тільки для комедійних, але ні в якому разі не для драматичних старух (Ю. Смолич);
Зарепетувала жаба в куширі, їй друга викотила з горлянки гамір рипучий і дратівливий (Є. Гуцало).
Словник української мови (СУМ-20)