розбійник
РОЗБІ́ЙНИК, а, ч.
1. Той, хто займається розбоєм, грабіжництвом.
Недалеко перейшов він лісом. Аж розбійники його напали (І. Франко);
Але що це? Дзвін заліза. Тихий крок, і враз, ого! – у вікно розбійник лізе, Вова – шаблею його! (В. Сосюра);
* Образно. Рудий яструб, степовий розбійник, знявся вгору і закружляв над полем (О. Донченко);
* У порівн. Обвішаний зброєю, він стоїть попереду Дьяконова, мов який-небудь розбійник, у своєму строкатому вбранні (О. Гончар);
// перен., розм. Той, хто чинить насильство, утиски, здирство і т. ін. щодо кого-небудь.
– Розбійник!.. Людожер!.. Він хоче моєї загуби!.. – хвилювався дорогою Семен. – Піду і задушу його, як гадину!.. Але душити було нікого... Семен не застав брата дома (М. Коцюбинський);
// Уживається як лайливе слово.
– Геть, розбійнику! – захрипів Стадницький і вдарив кулаком по столу (М. Стельмах);
– Рятуйте, люди добрі! Вбивають! Вбивають! Ой, не стріляйте, розбійники! (О. Довженко).
2. розм. Той, хто любить бешкетувати, пустувати (про дітей).
Здерши з голови свій лисячий малахай, він засунув руку в одно таке гніздо і набрав яєчок під пронизливий писк пограбованих пташок, які з розпачем кружляли над маленьким розбійником (З. Тулуб).
Словник української мови (СУМ-20)