святиня
СВЯТИ́НЯ, і, ж.
1. заст. Храм.
[Гурт іудеїв:] Ось чого ви прийшли сюди, як злодії вночі? Прийшли святиню нашу обкрадати? Руїни наші рідні грабувати? (Леся Українка);
Федір стояв, мов зачарований, оглядаючи величну святиню [Софійський собор] (І. Цюпа).
2. Місце, предмет релігійного поклоніння.
По добрій волі приняв на себе Захар Беркут догляд старої святині [образу Сонця] (І. Франко);
* У порівн. Вернувшись назад, заспіваю-утну, Та не так, як співалось донині: Ні, почувши тоді мою пісню сумну, Ти поклонишся їй, мов святині (П. Грабовський);
Згодом я десь загубив ту поему й той лист, який я беріг, як святиню (С. Васильченко).
3. перен., уроч. Що-небудь особливо дороге, глибоко шановане; те, що зберігають з любов'ю й пошаною.
Могила великого Кобзаря стала нашою національною святинею (І. Цюпа);
Коли прапороносці наблизились до нього, несучи перед собою святиню полку [прапор], Самієв умить, наче підріс, виструнчився і віддав честь енергійним, натхненним жестом (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)