сипкий
СИПКИ́Й¹, а́, е́.
1. Який складається з дрібних твердих частинок, не зчеплених одна з одною; який має здатність розсипатися; сипучий.
Часто сипкі тіла міряли чувалом (лантухом), що вміщав 5 пудів (із журн.);
Навколо скрізь був жовтий сипкий пісок і всі ростини були тонкі та хворі (Леся Українка);
Іти було важко, часом провалювався [Дмитро] у сипкий сніг (М. Стельмах);
– Тут поперечини треба густіше слати, бач, яке сипке [вугілля], – махнув він лампкою догори (Олесь Досвітній);
Сипкі продукти;
Сипкі матеріали;
// Який осипається, зсувається, обрушується (про землю, пісок і т. ін.).
Стіна була стрімка, камінь зверха [зверху] сипкий і звітрілий на сльоті (І. Франко);
Стежка в'юнилась по кам'яному схилу. Жорства і сипкий, мов попіл, ґрунт вислизали з-під ніг (Т. Масенко);
* Образно. Чув [Дмитро], як сипкий холод посипався в халяви і почав розтавати на устілці під тонкою онучею (М. Стельмах);
// розм. Який спадає, розсипається (про волосся).
Передерій – довгий, гнучкий, з білим сипким чубом – нічого не сказав (Є. Гуцало).
2. Який легко розпадається на окремі частинки, крупинки (про картоплю, груші і т. ін.).
Дівча в сірячку – Сухорляве, бліде, Картоплину сипку Хапко в ротик кладе (Ю. Гойда).
СИПКИ́Й², а́, е́, рідко.
Те саме, що си́плий.
Кирило Тур сипким, гугнивим [гугнявим] голосом [каже]: – Хіба ж тобі не страшно вмирати? (П. Куліш);
Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сипким сміхом (П. Загребельний).
Словник української мови (СУМ-20)