сипкий
СИПКИ́Й¹, а́, е́.
1. Який складається з дрібних твердих частинок, не зчеплених одна з одною; який має здатність розсипатися; сипучий.
Часто сипкі тіла міряли чувалом (лантухом), що вміщав 5 пудів (Нар. тв. та етн., 2, 1967, 62);
Навколо скрізь був жовтий сипкий пісок і всі ростини були тонкі та хворі (Л. Укр., III, 1952, 525);
Іти було важко, часом провалювався [Дмитро] у сипкий сніг (Стельмах, II, 1962, 383);
— Тут поперечини треба густіше слати, бач, яке сипке [вугілля],— махнув він лампкою догори (Досв., Вибр., 1959, 350);
Сипкі продукти; Сипкі матеріали;
// Який осипається, зсувається, обрушується (про землю, пісок і т. ін.).
Стіна була стрімка, камінь зверха [зверху] сипкий і звітрілий на сльоті (Фр., VIII, 1952, 225);
Стежка в’юнилась по кам’яному схилу. Жорства і сипкий, мов попіл, грунт вислизали з-під ніг (Мас., Роман.., 1970, 202);
*Образно. Чув [Дмитро], як сипкий холод посипався в халяви і почав розтавати на устілці під тонкою онучею (Стельмах, II, 1962, 384);
// розм. Який спадає, розсипається (про волосся).
Передерій — довгий, гнучкий, з білим сипким чубом — нічого не сказав (Гуц., Скупана.., 1965, 45).
2. Який легко розпадається на окремі частинки, крупинки (про картоплю, груші і т. ін.).
Дівча в сірячку — Сухорляве, бліде, Картоплину сипку Хапко в ротик кладе (Гойда, Сонце.., 1951, 84).
СИПКИ́Й², а́, е́, рідко. Те саме, що си́плий.
Кирило Тур сипким, гугнивим [гугнявим] голосом [каже]: — Хіба ж тобі не страшно вмирати? (П. Куліш, Вибр., 1969, 187);
Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сипким сміхом (Загреб., Диво, 1968, 167).
Словник української мови (СУМ-11)