стовбичити
СТОВБИ́ЧИТИ, чу, чиш, недок.
1. Стояти, різко підноситися над навколишньою поверхнею (про високі тонкі предмети).
Униз до моря збігали мандаринові, апельсинові, лимонні й маслинові гаї, стовбичили готичними вежами кипариси (М. Трублаїні);
Стовбичить до хмар над містечком вона [арка], Хоча й сміхотворна, зате показна (С. Олійник);
// Видаватися, виступати над поверхнею, виділятися серед навколишнього простору.
Будиночок обваливсь .. Од клуні стовбичать тільки в бур'янах кілля та сохи (С. Васильченко);
Посередині двору стовбичила колонка водогону (Л. Дмитерко);
На подвір'ї замість хати понуро стовбичить облуплений комин (М. Стельмах).
2. розм. Стояти, бути на ногах.
[Стась:] Не стовбич проти вікна – заступи за стіну! (С. Васильченко);
Цимбалові ніяково стовбичити серед класу, коли всі сидять (І. Багмут);
[Горпина:] Чого стовбичиш? В хату йди (В. Собко);
// Постійно перебувати де-небудь.
Ну, думаю, зажди, буде тобі за те, що цілий день на фермі стовбичиш і уроків не вчиш... (з газ.).
3. розм. Проводити час безцільно, нічим не займаючись.
[Катря:] Мені досадно, як ото воно стовбичить отут без діла! (С. Васильченко);
[Омелько:] Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карти абощо (М. Кропивницький);
Уже кілька днів самотньо стовбичив [Рядненков] у своєму кабінеті, не знаючи, з чого почати і за що хапатися (В. Козаченко).
Словник української мови (СУМ-20)