стовбичити
СТОВБИ́ЧИТИ, чу, чиш, недок.
1. Стояти, різко підноситися над навколишньою поверхнею (про високі тонкі предмети).
Униз до моря збігали мандаринові, апельсинові, лимонні й маслинові гаї, стовбичили готичними вежами кипариси (Трубл., II, 1950, 168);
Стовбичить до хмар над містечком вона [арка], Хоча й сміхотворна, зате показна (С. Ол., Вибр., 1959, 270);
// Видаватися, виступати над поверхнею, виділятися серед навколишнього простору.
Будиночок обваливсь.. Од клуні стовбичать тільки в бур’янах кілля та сохи (Вас., І, 1959, 268);
Посередині двору стовбичила колонка водогону (Дмит., Обпалені.., 1962, 69);
На подвір’ї замість хати понуро стовбичить облуплений комин (Стельмах, І, 1962, 468).
2. розм. Стояти, бути на ногах.
[Стась:] Не стовбич проти вікна — заступи за стіну! (Вас., III, 1960, 458);
Цимбалові ніяково стовбичити серед класу, коли всі сидять (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 10);
[Горпина:] Чого стовбичиш? В хату йди (Собко, П’єси, 1958, 29);
// Постійно перебувати де-небудь.
Ну, думаю, зажди, буде тобі за те, що цілий день на фермі стовбичиш і уроків не вчиш… (Рад. Укр., 8.III 1946, 3).
◊ Стовби́чити над душе́ю — те саме, що Стоя́ти над душе́ю ( див. душа).
Йому заманулось піти до неї,.. хоч подивитися на неї, та гуменний стовбичив над душею (Н.-Лев., II, 1956, 184).
3. розм. Проводити час безцільно, нічим не займаючись.
[Катря:] Мені досадно, як ото воно стовбичить отут без діла! (Вас., III, 1960, 130);
[Омелько:] Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карти абощо (Кроп., І, 1958, 86);
Уже кілька днів самотньо стовбичив [Рядненков] у своєму кабінеті, не знаючи, з чого почати і за що хапатися (Коз., Блискавка, 1962, 202).
Словник української мови (СУМ-11)