стражник
СТРА́ЖНИК, а, ч.
1. У дореволюційній Росії – нижчий поліцейський чин у сільській місцевості.
Цікаво послухати, як розумні голови керують отими справами, цікаво, але .. небезпечно... Ще скажуть: ходжу, щоб громаду проти стражника обурювати (Панас Мирний);
Цього дня й урядникові роботи було. Увесь ранок удвох із стражником ходили по селу, зривали прокламації (А. Головко).
2. Той, хто стереже, охороняє що-небудь.
Полонені австрійці рубали в лісі дуби під наглядом стражників (О. Донченко);
– Найтяжче – перейти біля Кутно .. кордон. Але у нас є такі вірні люди, що виведуть з-під самого носа стражників (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)