сіріти
СІРІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. тільки 3 ос. Ставати, робитися сірим, сірішим.
Сиві хмари низько висіли над землею, і все від них темніло та сіріло (Н. Кобринська);
Вище й вище здіймалося сонце над степом. Сніг осідав, сірів (З. Тулуб);
За вікном поволі сіріє небо, чіткіш виступають дерева (П. Кочура);
Вони [очі ворога], натоптані злобою, Сіріли, ширились до брів, І рот, як в сома, костенів (М. Стельмах).
2. тільки 3 ос. Виділятися сірим кольором; виднітися (про що-небудь сіре).
– Зупинився я, став, слухаю .. Ні, нема нічого. Підіймаю голову – сіріє щось на дубі, а що сіріє, – не розберу (Г. Хоткевич);
Між чорними сіртуками сіріли драпові тонкі свитки (І. Нечуй-Левицький);
Навкруги сіріла крига, вузьким колом оточивши пароплав (М. Трублаїні);
// чим.
Вікно під шторою сіріло шістьма ясними плямами (М. Коцюбинський).
3. Втрачати природний колір обличчя, бліднути від хвилювання, втоми, гніву і т. ін.
Коли він розповідав про страдницьке життя єгипетської бідноти, рум'яні лиця наших хлопців сіріли від хвилювання (І. Волошин);
– Бій! – вигукнув Козаков, сіріючи. – Ви чуєте: бій! (О. Гончар).
4. безос. Розвиднятися.
Ще ледве сіріло, густі тумани котилися навкруги (Б. Грінченко);
Сіріло. Розвіялись раптом в небі хмари, потяг холодний вітрець з Десни (Ю. Збанацький);
Іще надворі й не сіріє, А Клим уже до річки йде (С. Воскрекасенко).
Словник української мови (СУМ-20)