талант
ТАЛА́НТ, ч.
1. род. у. Видатні природні здібності людини; хист, обдаровання.
Я такий прихильник Вашого [Л. Мартовича] таланту, так люблю перо Ваше (М. Коцюбинський);
Найбільшу користь своєму народові принесе той художник, у якого талант поєднується з передовим світоглядом (з наук. літ.);
Франко поєднував у собі великий талант художника з глибоким аналітичним розумом ученого (з наук. літ.);
// Здібність до чогось, уміння робити щось.
– Наша Настя має талант і охоту до музики (І. Нечуй-Левицький);
// Здібності, здобуті вихованням.
Пан Турковський щось не має таланту бавити гостей (Леся Українка);
– Кажуть, що в мене талант є. – До вишивання? – До пісень (С. Чорнобривець).
2. род. а. Людина з видатними природними здібностями.
Ви не знаєте кілько [скільки] то у нас талантів молодих (В. Стефаник);
Це просто заздрість чистої води до справжнього таланту (К. Мотрич);
Збірка [П. Тичини] “Сонячні кларнети” свідчила, що в літературу прийшов видатний талант (з наук.-попул. літ.);
Лунали пісні, виступали танцюристи, демонстрували своє мистецтво аматори драматичних колективів, музиканти. То народні таланти змагались у ювілейному показі творчих досягнень (з газ.).
3. род. а. У стародавній Греції, Месопотамії, Сирії – вагова та грошова одиниця.
Ще й подарунків, як гостю належить, йому надавав я – Золота гарного виробу сім йому дав я талантів (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).
Словник української мови (СУМ-20)