терен
ТЕ́РЕН, рну, ч.
1. Колючий кущ родини розових, що дає темно-сині їстівні плоди з терпким кисло-солодким присмаком.
На одному косогорі розрослась густа-прегуста дереза, терен та шипшина, неначе тонке зелене руно (І. Нечуй-Левицький);
Кущі терну й черемхи на схилах берега були вже вкриті білим цвітом, як памороззю (П. Панч);
Шипшина й терен при дорозі, а в далині – полки дубів (М. Драй-Хмара).
2. збірн. Плоди цієї рослини.
Чорний терен красувавсь з-під зеленого листу, а покоштував [покуштував], такий-то вже кислий прийшовся! (Марко Вовчок);
– Тату, завтра я з Левком думаю піти в ліс по терен. Я знаю, як ви любите квашену ягоду (М. Стельмах);
* У порівн. Вид [жінки] болісний, жовтий, тільки одні очі, чорні як терен, блищали якимсь божевільним світом (Панас Мирний);
Усіма грудьми п'є [Давид], захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осіннє степове повітря (А. Головко).
3. Окрема колючка, шпичка такої або іншої колючої рослини.
Заскалить собі дитина ногу Кілька раз на день, як ходить, Вийме терен та й гадки не має (І. Франко);
З розбігу Сахно шубовснула в самісіньку гущу колючого чагаря. Десятки тернів вп'ялися в її тіло (Ю. Смолич).
ТЕРЕ́Н, у, ч.
1. Місцевість, територія.
Кожде місце довкола тих млинівок, найбільш улюблений терен наших забав, оглядали і обнишпорювали ми зовсім докладно (І. Франко);
Карпати – одна з найдавніших слов'янських етнографічних територій. Тут живуть українці, словаки, поляки, чехи. Цей стародавній слов'янський терен здавна цікавив дослідників багатьох галузей наук (з наук. літ.).
2. перен., заст. Ґрунт, простір, основа розвитку чого-небудь.
Тут насувається питання: який був кінець сього письменства? Чи підготовило воно терен для нової народної літератури, чи перетворилося органічно в нові, вищі форми? (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)