тубілець
ТУБІ́ЛЕЦЬ, льця, ч.
1. Уродженець і корінний житель якої-небудь (перев. віддаленої від центрів цивілізації) місцевості або країни на відміну від приїжджого або іноземця.
– От і до берега я досягнув і вже був у безпеці, Але тубільці лихі, що мене уважали за здобич, Збройно напали на мене (М. Зеров);
Захищаючись від смертоносної мухи [це-це], тубільці палили ліси, нищили рослинність, вигублювали звірину (з наук.-попул. літ.).
2. заст. Корінний житель будь-якої місцевості.
– Ведмеді ходили в степи Ляхистану і жерли тубільців (З. Тулуб);
Ми розмовляли про ніжні пахощі степів, які може відчути лише чутливий ніс тубільця (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)