туркотати
ТУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ТУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. Видавати неголосні низькі переливчасті звуки (про голуба, горлицю та деяких інших птахів).
Вона ніби крізь сон чула, як десь у лузі туркотала горлиця (І. Нечуй-Левицький);
Хіба не чуєте, як голуби туркочуть, Як краплі котяться і падають із стріх (О. Олесь);
У верховітті туркотів дикий голуб (П. Кочура);
Кує зозуля, Дятел туркотить (Микола Чернявський);
Все теє птаство в степу так дуже туркотіло, крюкало, щебетало.., пищало та співало, що птичий .. гомін над степом не вгавав ніколи (О. Ільченко);
// перен., розм. Довго і безперервно говорити; говорити лагідно, ніжно.
Я вже ледве дочуваю, що він мені туркоче, а він не вгаває (Г. Хоткевич);
Туркоче й туркоче [Наталка], мовби вирішила все йому за раз розповісти (О. Гончар);
– Він хоче після війни якусь дисертацію писати .. Цілі вечори туркотять про це з Кармазином (О. Гончар);
– Я ще здавна тебе люблю! – Піп її [їй] туркоче. Молодиця й собі каже: – А я вас, панотче! (С. Руданський).
2. перен., розм. Одноманітно торохтіти, стукотіти.
Барабан туркоче, знову на учення (Панас Мирний);
Попід його вікнами туркотіли вози (І. Франко);
Поїзд туркотів і летіли десь, мабуть, іскри з паровоза (Ірина Вільде);
З раннього рана Туркочуть комбайни (Г. Бойко).
Словник української мови (СУМ-20)