халупник
ХАЛУ́ПНИК, а, ч., іст.
Феодально залежні селяни і міщани у шляхетській Польщі, феодальній Литві й на загарбаних ними українських землях у 2-й половині 16 – першій половині 19 ст., які мали тільки хати-халупи.
У халупників [XVI ст.] були тільки халупи (злиденні хати) (з наук. літ.);
Агій, що тут миру на віче зійшлось! І господар, і пан, і халупник (І. Франко);
// Безземельний селянин-бідняк взагалі.
Невже ота лісова квітка, що Любою зветься, виросла для вбогого халупника, який за вік і чорного хліба не наїсться? (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)