халупник
ХАЛУ́ПНИК, а, ч., іст. Безземельний селянин, бідняк, який мав тільки халупу.
У халупників [XVI ст.] були тільки халупи (злиденні хати) (Іст. УРСР, І, 1953, 129);
Агій, що тут миру на віче зійшлось! І господар, і пан, і халупник (Фр., XI, 1952, 390);
Невже ота лісова квітка, що Любою зветься, виросла для вбогого халупника, який за вік і чорного хліба не наїсться? (Стельмах, Хліб.., 1959, 497).
Словник української мови (СУМ-11)