цвірчати
ЦВІРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Видавати характерні тріскотливі часто повторювані звуки (про цвіркунів, коників); сюрчати.
Вже пізняя година... З куточка десь давно цвіркун цвірчить (Б. Грінченко);
Десь блищить водиця тиха, Край струмка цвірчить десь коник (Леся Українка);
А з-за далеких верб випливає місяць, нічні цвіркуни цвірчать безугавно на вгороді (О. Донченко);
Особливо цвірчали коники, дзвеніли жайворонки (З. Тулуб);
За травами у срібнім верховітті Замерехтіла в тінях темна хата, Цвірчав цвіркун за хатою у житі Я тихо голову поклав на руку брата (М. Вінграновський).
2. Видавати звуки “цвірінь-цвірінь” (про горобців та деяких інших пташок); щебетати.
Налетять горобці та й, сварливо цвірчучи, угору шугнуть з пустого городу (Марко Вовчок);
Щиголь цвірчав і затягався (Л. Боровиковський);
// Видавати характерні звуки, схожі на щебет птахів (про предмети).
Його перо, як несамовите, бігало на папері, пищало, скрипіло, цвірчало, як горобець, ще й до того бризкало (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)