цвірчати
ЦВІРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Видавати характерні тріскотливі звуки (про цвіркунів, коників); сюрчати.
Вже пізняя година… З куточка десь давно цвіркун цвірчить (Гр., І, 1963, 107);
Десь блищить водиця тиха, Край струмка цвірчить десь коник (Л. Укр., IV, 1954, 111);
А з-за далеких верб випливає місяць, нічні цвіркуни цвірчать безугавно на вгороді (Донч., VI, 1957, 43).
2. Видавати звуки «цвірінь-цвірінь» (про горобців та деяких інших пташок); щебетати.
Налетять горобці та й, сварливо цвірчучи, угору шугнуть з пустого городу (Вовчок, І, 1955, 169);
Щиголь цвірчав і затягався (Бор., Тв., 1957, 180);
// Видавати характерні звуки, схожі на щебет птахів (про предмети).
Його перо, як несамовите, бігало на папері, пищало, скрипіло, цвірчало, як горобець, ще й до того бризкало (Н.-Лев., IV, 1956, 164).
Словник української мови (СУМ-11)