цегла
ЦЕ́ГЛА, и, ж.
1. збірн. Будівельне штучне каміння у вигляді прямокутних брусків з глини (перев. випаленої).
До гуральні під'їздили підводи і від'їздили повні заліза, цегли, обсмалених балок (М. Коцюбинський);
З станції прибули дошки, цегла, пісок (Ю. Смолич);
Зіжмакавши рушник, гість повагом витирав ним своє міцне, вилицювате, ніби з цегли, опалене обличчя (О. Гончар);
Софієвський собор, Києво-Печерська лавра і Золоті ворота були збудовані з овруцьких кварцитів і плінфи – стародавньої цегли (із журн.);
* У порівн. Здалося, що вона його бачить. Сховав червоне, як цегла, обличчя в руки – і ні мур – мур... За хвильку почув плескіт: паночка купалася (Д. Бузько).
2. рідко. Те саме, що цегли́на 1.
І кожна цегла, статуя, колона, мережечка, різьба і малювання незримими устами промовляє: – Мене створив єгипетський народ (Леся Українка);
Сів [Русин] посеред болота і почав руками й ногами місити пекельну багнюку, ліпити з неї вальки та цегли та укладати в купи (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)