цегла
ЦЕ́ГЛА, и, ж.
1. збірн. Будівельне штучне каміння у вигляді прямокутних брусків з глини (перев. випаленої).
До гуральні під’їздили підводи і від’їздили повні заліза, цегли, обсмалених балок (Коцюб., II, 1955, 94);
З станції прибули дошки, цегла, пісок (Смолич, III, 1959, 503);
Зіжмакавши рушник, гість повагом витирав ним своє міцне, вилицювате, ніби з цегли, опалене обличчя (Гончар, Таврія, 1952, 40).
▲ Це́гла-сире́ць — будівельний матеріал з невипаленої глини.
Стіни пташників будують цегляно-засипні, з черепашнику або з цегли-сирцю (Колг. енц., II, 1956, 370).
2. рідко. Те саме, що цегли́на 1.
І кожна цегла, статуя, колона, мережечка, різьба і малювання незримими устами промовляє: — Мене створив єгипетський народ (Л. Укр., І, 1951, 253);
Сів [Русин] посеред болота і почав руками й ногами місити пекельну багнюку, ліпити з неї вальки та цегли та укладати в купи (Фр., II, 1950, 122);
*Образно. У вільному співжитті і співробітництві пролетарських сил всіх країн і всіх націй закладатимуться перші цегли в підвалини мистецтва праці (Еллан, II, 1958, 61).
Словник української мови (СУМ-11)