ченчик
ЧЕ́НЧИК, а, ч., розм.
Пестл. до черне́ць.
– Се, – каже ченчик, що проводжав їх по монастиреві, – се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють (П. Куліш);
– Не гнись, не гнисмь! – гукав проворний ченчик двом бідакам, що заливались потом. – Це ж слово боже, а не дрівця, які тягають в пеклі під казани! (Валерій Шевчук);
Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим (С. Васильченко).
Словник української мови (СУМ-20)