чудесник
ЧУДЕ́СНИК, а, ч., розм.
1. заст. Чаклун (у 1 знач.).
Чари чудесника.
2. перен. Людина, здатна творити щось незвичайне, дивовижне.
– Стрінув пічник, – говорить бабуся, – про церкву питав, чи закрили. Андрія цікавить чудесник, який, справлявши піч, розповів про хитрі димоходи всередині. Доти піч видавалася нудною: купа цегли; а тепер – повна загадок (В. Барка).
Словник української мови (СУМ-20)