чужинка
ЧУЖИ́НКА¹, и, дав. і місц. ці, ж.
1. Зменш.-пестл. до чужи́на́.
Жити на чужинці.
2. заст. Чуже.
На чужинку полі (Сл. Б. Грінченка).
ЧУЖИ́НКА², и, ж.
Жін. до чужи́нець.
Емене, яка досі скоса поглядала на чужинок, підступилась ближче і почала оглядати їх з голови до ніг (М. Коцюбинський);
Не маю ні неньки, ні тата. Я чужинка і тут заробляю свій хліб (Н. Королева);
Клекочучи від обурення, мовчить бранка і дивиться на стару туркеню з байдужістю чужинки, яка не розуміє наказу (З. Тулуб);
Поплач, поплач, ясноока чужинко... Приготуй душу свою до великої радості (О. Бердник);
Одначе не одвернулася і не пішла від неї. Бо побачила в ній передовсім сестру і подругу, биту недолею людину і вже потім – уражену кривдою чужинку (Д. Міщенко);
// у функції прикладки.
Пані ласкаво віталася з усіма, але невідступно держалася коло няньки-чужинки, що несла Вітю (Дніпрова Чайка).
Словник української мови (СУМ-20)