щиро
ЩИ́РО.
Присл. до щи́рий.
[Степанида:] Ач що каже: покарає! Хіба ми не щиро господові щоразу молимось? (М. Кропивницький);
Будьте ласкаві, не висилайте мені нічого на вказану в останньому моєму листі адресу. Швидко напишу, а поки що вітаю Вас усім найкращим. Щиро прихильний М. Коцюбинський (М. Коцюбинський);
Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? (Т. Шевченко);
І дякуєм щиро, І щиро бажаєм В веселий цей день, Щоб вітер не зносив, Пісок не заносив Народних пісень (Л. Глібов);
Жайсак щиро зрадів гостю, запросив його сідати на почесне місце навпроти входу (З. Тулуб);
– Ніде щиріше не співають, як на війні (М. Стельмах);
– Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі? (П. Куліш);
– Я людина сьогочасна і люблю говорити хоч різко, але щиро й правдиво (І. Нечуй-Левицький);
Це місце має красу щиро ідилічну. Зелень надзвичайно ясна. Не гаряче, але ясне проміння заливає садки й луги (І. Нечуй-Левицький);
Шумить вода по листі, по гіллі І спраглу землю напуває щиро (М. Рильський);
Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить бувало із якою-небудь роботою в руках, немов і нема її тут (С. Васильченко);
Віталій працює щиро (О. Гончар);
Ніколи ще Оленка не співала з таким запалом. На всю силу легенів, щиро виводила (К. Гордієнко).
Словник української мови (СУМ-20)