бандит
БАНДИ́Т, а, ч. Озброєний грабіжник, розбійник.
Напружено вслухалася [Федора Михайлівна] в голоси, вони вже чулися в сінях. Може, бандити? (Панч, В дорозі, 1959, 73);
// зневажл. Про того, хто належить до контрреволюційної банди, ворожого війська, або про шпигуна, диверсанта і т. ін.
На Київщині орудувала куркульська банда отамана Зеленого. Бандити вбивали партійних і радянських працівників, тероризували населення (Іст. УРСР, II, 1957, 157);
Смерть бандитам! Смерть фашистам! Сміливо на бій! (Гонч., Вибр., 1959, 179).
Словник української мови (СУМ-11)